RSS
Страхування

Меню сайту

Пошук

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


 законодавство про страхування 


    Закон України №86/96 від 7 березня 1996 р. (із змінами та доповненнями)

    «Про страхування»

    Закон України №2664-III від 12.07.2001 (із змінами та доповненнями)

    "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”

    Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року № 40

    «Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності»

    Закон України №1961–IV від 1 липня 2004 р. (із змінами та доповненнями)

    «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»

    Розпорядження КМУ N 369-р від 23 серпня 2005 р.

    "Про схвалення Концепції розвитку страхового ринку України до 2010 року”

    Закон України №586-VI від 24.09.2008

    «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху»

Наказ Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю від 12 березня 1994 року №13

"Про затвердження Положення про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків”

Постанови КМУ

 

    Постанова КМУ №1788 від 16 листопада 2002 р.

    «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру»

    Постанова КМУ від 06 січня 2005 року №5 (із змінами та доповненнями)

    «Про затвердження розмірів страхових платежів за договорами міжнародного обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"

    Постанова КМУ №1219 від 19 серпня 2002 р.

    «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів»

    Постанова КМУ №733 від 1 червня 2002 р.

    «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів»

    Постанова КМУ №402 від 29 березня 2002 р.

    «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї»

    Постанова КМУ №1024 від 6 липня 1998 р.

    ”Про здійснення контролю за наявністю договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів під час перетину державного кордону України»

    Постанова КМУ №959 від 14 серпня 1996 р.

    «Про затвердження Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті»

    Постанова КМУ № 378 від 31 травня 1995 р.

    «Про затвердження Порядку та умов обов'язкового державного страхування спортсменів вищих категорій»

    Постанова КМУ №232 від 3 квітня 1995 р.

    «Про затвердження Положення про порядок і умови обов'язкового особистого страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд)»

 

Розпорядження Держфінпослуг

 

    Розпорядження Держфінпослуг від 19.06.2007 №7495

    «Про затвердження зразка і технічного опису спеціального знака, що видається страхувальнику при укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, та порядку його заповнення і використання»

    Розпорядження Держфінпослуг від 11.04.2006 №5619

    Положення про особливості укладання договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів

    Розпорядження Держфінпослуг від 17.12.2004 №3103

    "Про затвердження зразка типового поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"

    Розпорядження Держфінпослуг від 16.12.2004 №3099

    "Про затвердження розміру базового страхового платежу за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"

 

               

Розвиток страхового ринку України вимагає насамперед усунення законодавчих неузгодженостей у правовому регулюванні, які б долали адміністративні бар’єри та сприяли досягненню високої конкурентоспроможності страхових компаній. На жаль, законодавство зі страхової діяльності не є досконалим. У перспективі виникнуть нові проблеми, пов’язані з неузгодженістю нового Цивільного та Господарського кодексів України. Звичайно, всім учасникам ринку потрібна стабільність у відносинах. З огляду на це у страховиків виникає низка проблем, вирішення яких дасть відповіді на існуючі законодавчі колізії. Можливо аналіз певних запитань, які виникають у страховиків щодо сфери страхування, хоча б частково з’ясує ситуацію.

 

1. Просимо роз’яснити: зазначення в договорах особистого та інших видів страхування вигодонабувачів – це право чи обов’язок страхувальника.

 

Згідно із ч. 3 ст. 3 Закону України "Про страхування” від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР (далі – Закон про страхування) страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

 

У ст. 21 Закону про страхування серед обов’язків страхувальника не передбачено обов’язку з призначення вигодонабувача. З огляду на це визначення у договорі страхування страхувальником вигодонабувача є його правом, а не обов’язком.

 

Водночас слід звернути увагу на ст. 16 Закону про страхування, в якій визначено вимоги до змісту договору страхування. Серед них такі: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження або назва вигодонабувача та його адреса.

 

Цілком ймовірно, що вимоги до договору страхування, передбачені ст. 16 Закону про страхування, суди можуть розглядати як істотні умови договору, за якими обов’язково має бути досягнуто згоди між сторонами при його укладанні. Досягнення згоди за всіма істотними умовами договору впливає на сам факт укладення договору згідно зі ст. 153 ЦК УРСР (у перспективі – ст. 638 нового ЦК України, ст. 180 ГК України).

 

Отже, не слід вважати умову про призначення вигодонабувача істотною умовою договору за якою має бути досягнуто згоди між сторонами, оскільки у страховика немає підстав відмовитися (висловити свою незгоду) від укладання договору на тій підставі, що страхувальник не скористався своїм правом призначити вигодонабувача або обрав вигодонабувача, який не влаштовує страховика.

 

Водночас доцільно прописувати умови договору (ст. 16 Закону про страхування) таким чином, щоб у суду не виникло сумнівів щодо того, що згода між сторонами досягнута за всіма умовами договору. У зв’язку з цим рекомендується сторонам договору страхування передбачати в договорі пункт про вигодонабувача, в якому зазначати один із таких варіантів:

 

а) прізвище, ім’я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адресу;

 

б) вказівку про те, що страхувальник не скористався правом призначення вигодонабувача.

 

2. Просимо Вас підтвердити, що у випадку, якщо в договорі страхування зазначено вигодонабувача, то після смерті страхувальника він стає одержувачем страхових виплат і при цьому на нього не поширюються норми Цивільного кодексу України про спадкування.

 

Якщо страхувальник зазначив у договорі страхування вигодонабувача, страхова сума, яка належить до видачі зазначеній страхувальником у договорі добровільного страхування особі (вигодонабувачеві), не входить до складу спадщини.

 

Якщо страхувальник не зазначив особи, на користь якої укладений договір, належні до виплати суми за договором особистого страхування, сплаченого за рахунок спільних коштів подружжя, є їх спільною сумісною власністю і на випадок смерті одного з них спадщина відкривається на відповідну частку, визначену ст. 28 КпШС.

 

Таку позицію зайняв Верховний Суд України у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» від 24 червня 1983 р. № 4 (з наступними змінами), виходячи зі змісту спеціальної норми, яка міститься у Законі про страхування, щодо загальної норми про страхування, яка окреслюється у Цивільному кодексі УРСР.

 

Крім того, спеціальні норми щодо передачі прав та обов’язків за договорами страхування визначаються ст. 22 Закону про страхування.

 

3. Часто при укладанні договору страхування, відмінного від договору особистого страхування, особою, яка несе збитки в результаті настання страхового випадку, є сам страхувальник. Просимо Вас роз’яснити, чи необхідно в даному випадку в договорі зазначати, що вигодонабувач договору є страхувальник.

 

Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону про страхування страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни (фізичні особи), які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України. За ч. 3 ст. 3 данного Закону вигодонабувачем є особа, яку при укладанні договорів особистого страхування страхувальник має право призначати для отримання страхових виплат. З огляду на викладене вигодонабувач не є стороною договору і він не укладає договору страхування.

 

Такий підхід містить ст. 16 Закону про страхування, згідно з якою інформація про страхувальника та інформація про вигодонабувача є окремими умовами договору.

 

Страхувальник і вигодонабувач є різними учасниками цивільно-правових відносин страхування, а тому об’єднувати ці поняття в договорі страхування не слід.

 

4. Просимо Вас дати роз’яснення, в якій формі (письмовій чи усній) застрахована особа має дати згоду, у випадку, якщо вигодонабувачем за договором є підприємство.

 

Згідно ч. 1 ст. 16 Закону про страхування договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону про страхування страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

 

Доцільно всі дії (в будь-яких випадках), необхідні для укладення в письмовій формі договору страхування також вчиняти в письмовій формі, включаючи отримання згоди застрахованої особи на своє страхування. Принаймні, страховикам слід враховувати, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг вважає, що така згода повинна бути тільки у письмовій формі.

 

У переважній більшості випадків таке твердження є правильним. Страхувальник (юридична або фізична особа) визначає вигодонабувача, а застрахована особа дає на це згоду. В цій ситуації, очевидно, слід керуватися нормами ст. 44 ЦК УРСР.

 

Якщо ж стати на позицію, що згода має бути виключно у письмовій формі (див. ст. 44 ЦК УРСР або аналогічну статтю нового ЦК), то в даному випадку має застосовуватися норма ст. 46 ЦК УРСР, згідно якої недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди (дії) на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди (дії) з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 ЦК УРСР. Закон про страхування щодо такої згоди не містить випадків, "прямо зазначених у законі”. У ст. 218 нового ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину (наприклад, згоди застрахованої особи) у письмовій формі може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

 

Вбачається за можливе підтвердження факту згоди застрахованої особи в суді його особистим поясненням (свідченням), наданим після укладення договору про те, що згода була дана страхувальнику в усній формі, умовами інших договорів (наприклад, договору про надання туристичних послуг), у яких прописана така згода або іншими засобами доказування. Адже істотною передумовою для укладення договору страхування є згода, а не її форма.

 

Однак, у разі розгляду спору в суді, сторони спору мають самі забезпечити надання доказів (включаючи доказ надання згоди застрахованої особи), оформлених необхідними засобами доказування, визначеними розділом 5 ГПК України або глави 4 ЦПК України. Укладення договору страхування на користь вигодонабувача без явно вираженої однозначної його згоди на укладення договору є порушенням ч. 3 ст. 3 Закону про страхування з наслідком визнання такого договору недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР. Тому, страховики та страхувальники самі мають бути заінтересовані у стабільності укладених ними договорів. А такі стабільність може надати саме письмова згода.

 

Висновок не змінюється від того, що вигодонабувачем є юридична особа, а не фізична, оскільки вигодонабувач хоча і є учасником вказаних правовідносин, однак, він не є стороною договору страхування. Він навіть не є стороною згоди застрахованої особи на волевиявлення страхувальника. Вимоги ж щодо форми виставляються до угод (правочинів) у залежності від характеристики сторін угоди (фізичні чи юридичні особи), а не всіх учасників правовідносин (ст. 44 ЦК УРСР або аналогічна норма нового ЦК).

 

5. Чи можлива співпраця страховиків України та страховиків Російської Федерації в галузі обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів на території Росії.

 

Відповідно до Закону Російської Федерації "Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів” від 7 травня 2003 р. уряд Російської Федерації прийняв постанову № 263, якою затвердив Правила обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Зазначені закон і постанова набрали чинності 1 червня 2003 р. Тобто з цієї дати всі власники транспортних засобів на території Російської Федерації зобов’язані придбати поліс обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, який є письмовою формою договору страхування. Відповідно до підпункту "г” п. 3 цієї постанови така вимога не поширюється на власників транспортних засобів, які зареєстровані в інших державах, якщо цивільна відповідальність власників таких транспортних засобів застрахована в рамках міжнародних систем обов’язкового страхування, учасником яких є Російська Федерація.

 

Однак Росія не є членом міжнародної системи автомобільного страхування "Зелена Карта”, тому громадяни України, які в’їжджають на територію Російської Федерації на автомобілі, зобов’язані придбати поліс обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів одного з російських страховиків, які мають відповідну ліцензію.

 

Отже, у страховиків України виник значний стимул співпраці зі страховиками Російської Федерації. Проте в Україні також діє законодавство про страхування.

 

Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону України про страхування "страхова діяльність в Україні може провадитися за участю страхових посередників. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти”.

 

Страхові брокери – юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

 

Страхові агенти – громадяни або юридичні особи, які чинять від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані зі здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і чинять у його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком”.

 

Згідно з ч. 8 ст. 15 Закону про страхування "посередницька діяльність на території України з укладання договорів страхування з іноземними страховиками не допускається, крім договорів перестрахування з дотриманням вимог ст. 30 цього Закону”.

 

При цьому зазначену заборону можна розкласти на такі елементи:

 

Елементи забороненої діяльності:      Дії страховиків України:

Посередницька діяльність у сфері страхування, до якої належить діяльність страхових агентів та страхових брокерів                 Страховик має намір здійснювати посередницьку діяльність на підставі договорів доручення або брокерських угод

Посередницька діяльність здійснюється на території України             Страховик має намір укладати договори страхування на території України

Посередницька діяльність полягає в укладенні договорів страхування         Страховик має намір укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Страховий поліс страховика – резидента Російської Федерації є формою договору страхування

Стороною договору є іноземний страховик   Стороною договору страхування є страховик – резидент Російської Федерації

Крім договорів перестрахування         Дії страховика не належать до перестрахування

 

Отже, продаж страхових полісів обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів російських страховиків на теренах України страховим агентом чи страховим брокером – резидентом України заборонений ч. 8 ст. 15 Закону України про страхування. Такою ситуація є на перший погляд.

 

Саме виходячи з такого аналізу, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг прийняла розпорядження Держфінпослуг від 31 липня 2003 р. № РК-23/2003, яким довела до відома учасників ринку страхових послуг ситуацію, яка склалася ще два роки назад (прийняття нової редакції Закону про страхування). При цьому слід зазначити, що підставою для такого розпорядження став конкретний лист конкретного страховика до Комісії. Просте запитання полягає у наступному: "Для чого питалися? Значить сумні


Переглядів: 7113 | Додав: FreeDOM | Дата: 14.09.2012 | Коментарі (13)

Переглядів: 2253 | Додав: FreeDOM | Дата: 14.09.2012 | Коментарі (0)



Конструктор сайтів - uCoz
Copyright //strakhuvannya.at.ua © 2024