RSS
Страхування

Меню сайту

Пошук

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


 організація страхування 


Підприємницька сфера та життєдіяльність людини постійно пов’язані з ризиками — природними, підприємницькими, фінансовими тощо. У результаті стихійного лиха чи певної непередбаченої події фізичним і юридичним особам можуть бути завдані збитки. При цьому постає питання про джерело їх відшкодування. Можливі два варіанти. Перший полягає в тому, що ці збитки покриваються за рахунок фінансових ресурсів, що перебувають в обігу в даного суб’єкта. Однак це означає їх відволікання від основного призначення — забезпечення життєдіяльності й відтворення виробництва. Наслідки такого відволікання залежать від обсягів збитків і можуть виявитися чи в скороченні приросту виробництва та масштабів життєдіяльності, чи в їх зменшенні, чи взагалі припиненні. Тобто цей варіант дуже ризикований. Другий варіант полягає у створенні спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків — резервних страхових фондів.

 

Створення резервних страхових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у трьох формах:

 

фонди самострахування;

 

централізоване страхове забезпечення;

 

колективні страхові фонди.

 

Самострахування ґрунтується на індивідуальній відповідальності й полягає в тому, що кожна юридична і фізична особа формує власні страхові (резервні) фонди за рахунок власних ресурсів і доходів. Це дорога і нераціональна форма. Дорога тому, що кожний суб’єкт повинен витрачати кошти на їх створення в повному обсязі можливих збитків, що зменшує його фінансові можливості. Нераціональна тому, що вона передбачає в масштабах суспільства вилучення з обігу значних фінансових ресурсів. Відтак сфера самострахування обмежена мінімальними потребами і виражається насамперед у створенні фінансових резервів суб’єк­тами господарювання та певному резервуванні коштів фізичними особами. Більш поширена ця форма в банківській сфері, де вищий ступінь ризику і встановлено досить високий рівень відповідальності.

 

Централізоване страхове забезпечення ґрунтується на державній відповідальності й передбачає відшкодування втрат за рахунок загальнодержавних коштів. При цьому частина цих коштів виділяється в окремі фонди, наприклад резервний фонд Кабінету Міністрів. Водночас страхова відповідальність держави обмежена надзвичайними подіями, адже державні фінанси призна­чені для забезпечення функцій держави, до яких страхування не належить. Страхова забезпеченість поточної діяльності юридичних і фізичних осіб є їх прерогативою і не може бути повністю перекладена на державу.

 

Самострахування і централізоване страхове забезпечення можуть здійснюватися в натуральній і грошовій формах. До фінансової системи належать страхові відносини в грошовій формі.

 

Створення колективних страхових фондів, тобто страхування, ґрунтується на солідарній відповідальності учасників цих фондів. Сутність відносин страхування полягає в тому, що формування страхових фондів здійснюється за рахунок внесків усіх учасників, а відшкодування збитків з цих фондів проводиться для тих, хто їх зазнав унаслідок певних подій і обставин.

 

Страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і раціональною формою створення страхових фондів. Порівняно з самострахуванням воно значно дешевше, оскільки базується на солідарній відповідальності. Витрати юридичних і фізичних осіб на страхування характеризують їх плату за зниження рівня ризику фінансових втрат. Організація страхової справи забезпечує її надійність і раціональність: з одного боку, наявність централізованих коштів дає високі гарантії відшкодування збитків, з іншого — дає змогу ефективно використовувати тимчасово вільні кошти на фінансовому ринку.

 

Страхування — це система обмінно-перерозпо­дільних відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів на засадах солідарної відповідальності.

 

З позицій цільового формування і використання страхових фондів — це перерозподільні відносини між тими суб’єктами, що сплачували страхові внески, і тими, хто отримує відшкодування збитків. З погляду взаємовідносин окремих суб’єктів зі страховими компаніями — це плата за хеджування ризику (плата за спокій), тобто обмінні відносини. Розміщення коштів страхових фондів на фінансовому ринку відображає відносини з приводу торгівлі тимчасово вільними фінансовими ресурсами, тобто перерозподіл ресурсів між учасниками страхування та іншими суб’єктами фінансових відносин.

 

Організація страхової справи ґрунтується на виділенні суб’єк­тів страхування і форм страхових відносин.

 

Основними суб’єктами страхування є страховик, страхувальник і застрахований.

 

Страховик — юридична особа — страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов’язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування. За методом фінансової діяльності страховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку. За предметом діяльності (фінансовими ресурсами) страховик є фінансовою інституцією.

 

Страхувальник — юридична чи фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду.

 

Застрахований — юридична чи фізична особа, якій належить страхове відшкодування при настанні страхового випадку. Крім того, може виділятись такий суб’єкт, як отримувач страхового відшкодування в тих випадках, коли його не може отримати застрахований.

 

Фінансова діяльність страховика, що є основним суб’єктом здійснення страхування, засновується на загальних для усіх суб’єктів підприємницької діяльності засадах. Водночас переважна частина фінансових ресурсів, що перебувають у їх розпорядженні, це кошти колективних страхових фондів. Тому треба чітко розрізняти фінансову діяльність безпосередньо страхової компанії (в цілому вона ідентична іншим суб’єктам — схема 13) і рух коштів страхових фондів. Водночас ці фонди можуть у межах чинного законодавства використовуватися страховими компаніями в їх фінансовій діяльності. Головним напрямом такого використання є їх розміщення на фінансовому ринку та отримання певних доходів, насамперед від інвестиційних та кредитних операцій.

 

Відносини страхування є досить різноманітними. Як правило, вони є дво- чи тристоронніми. Двосторонні відносини складаються між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим. Тристоронні відносини виникають між страховиком, страхувальником і застрахованим.

 

В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь кілька страховиків. Це засновується на двох формах страхових відносин: співстрахування і перестрахування. Співстрахування — це участь у страхуванні відразу кількох страховиків. Перестрахування — це передання договору страхування від одного страховика до іншого. У цих відносинах виділяються два суб’єкти: перестрахувальник і перестраховик. Перестрахувальник — це страховик, який передає другому договір страхування, перестраховик — це страховик, який приймає договір страхування і зобов’язання з нього.

 

Страхові відносини характеризуються рухом грошових потоків, зображених на схемі 17 (пунктирними лініями зображено відносини перестрахування):

 

Схема 17

 

Грошові потоки в страхуванні

 

Як видно з наведеної схеми, страхові відносини охоплюють:

 

страхові платежі;

 

виплату страхового відшкодування;

 

перестрахування;

 

розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку;

 

отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.

 

Страхові платежі — це перерахування одноразово чи по-

етапно коштів страхувальником страховику. Вони є джерелом формування як колективного страхового фонду, так і доходів страхових компаній. Внесення страхових  платежів здійснюється на основі страхових тарифів — розміру плати з одиниці страхової суми. Страховий тариф (брутто-ставка) складається з двох частин — нетто-ставки та навантаження. Нетто-ставка відображає ту частину тарифу, яка призначена для виплати страхового від-

шкодування. Вона залежить від загальних розмірів страхового відшкодування (визначається на основі статистичних досліджень про кількість страхових подій і середню вартість відшкодування на одну подію) та кількості страхувальників, охоплених цим видом страхування. Навантаження відображає витрати страховика, пов’язані з проведенням страхування, та його прибуток.

 

Страховий тариф — це ціна страхування. Це основний чинник конкуренції на страховому ринку. Чим більше охоплено страхувальників, чим менші витрати страховика, тим нижчий розмір страхового тарифу і тим більші можливості для залучення нових клієнтів.

 

Страхове відшкодування — це виплата страховиком застрахованому (або отримувачу) повної чи часткової суми збитків. Розмір страхового відшкодування залежить від двох чинників — страхової суми і страхового збитку. Страхова сума характеризує масштаби даної страхової операції, тобто на яку суму застраховано той чи інший об’єкт. Ця сума визначається, з одного боку, вартісною оцінкою об’єкта страхування, а з іншого — можливостями і побажаннями страхувальника. Відношення страхової суми до вартісної оцінки об’єкта страхування характеризує страхове забезпечення, яке не може перевищувати 100%. Страховий збиток являє собою вартісну оцінку заподіяних застрахованому втрат.

 

Існують різні системи визначення розміру страхового відшкодування. Основними є методи повної і пропорційної відповідальності. При повній відповідальності страховика страхове відшкодування виплачується в розмірі заподіяних збитків, але не більше страхової суми. При пропорційній системі відповідальність розподіляється між страховиком і застрахованим у пропорції, яка відображає співвідношення між страховою сумою і вартісною оцінкою об’єкта страхування. Наприклад, якщо страхова сума становить половину вартісної оцінки об’єкта страхування, то застрахованому буде виплачено страхове відшкодування у розмірі 50% від суми заподіяних збитків.

 

Перестрахування, як правило, не супроводжується грошовими потоками, пов’язаними з переміщенням коштів страхового фонду між двома страховиками. У взаємовідносинах між перестрахувальником і перестраховиком складаються грошові потоки, що характеризують фінансові відносини між ними з приводу купівлі-продажу договорів страхування. Як правило, вони здійснюються у формі комісійної плати. Ці відносини не належать до страхових грошових потоків, оскільки вони не характеризують рух коштів страхових фондів.

 

Взаємовідносини з фінансовим ринком характеризують розміщення на ньому тимчасово вільних коштів страхових фондів і отримання від цього доходів. Ці доходи розподіляються на дві частини. Одна з них формує доходи страхових компаній і становить певну частину їхнього прибутку. Друга частина спрямовується безпосередньо на формування страхових фондів. Вона характеризує здешевлення страхування для страхувальників за рахунок використання їхніх коштів (страхових платежів) на фінансовому ринку. Це важлива складова раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів країни в цілому.

 

Страхові відносини між суб’єктами страхування і грошові потоки регулюються відповідними угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документ, який засвідчує факт страхування, називається страховим полісом (свідоц­твом). Він видається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У страховому полісі вказуються об’єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові випадки. Розрізняють терміни «страховий випадок» і «страхова подія». Страховий випадок — це можлива подія, настання якої може спричинити збитки. Вона характеризує певний ризик, від якого і здійс­нюється страхування. Страхова подія являє собою подію, що фактично настала. Вона має бути офіційно зареєстрована. Тобто страховий випадок — це можлива подія, а страхова подія — це та, що відбулася.

 

Організація страхування в Україні

 

Виділення страхування в самостійний елемент ринкової інфраструктури в теоретичному плані зумовило необхідність реорганізації страхової справи на практиці, створення самостійної страхової системи як елемента ринкової структури, не пов’язаної організаційно ні з якими іншими економічними інститутами.

 

Початок цьому процесу було покладено 16 жовтня 1991 р., коли Кабінет Міністрів України своєю постановою за № 272 ліквідував Держстрах України і утворив на його базі Українську державну страхову комерційну організацію, реорганізовану пізніше в акціонерне товариство відкритого типу Національну акціонерну страхову компанію "Оранта” (НАСК "Оранта”). 14 червня 1994 р. розпорядженням уряду України на базі п’яти регіональних дирекцій НАСК "Оранта” Кримської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької і Луганської були утворені самостійні акціонерні товариства страховиків.

 

Особливо помітно прискорився процес демонополізації страхової справи в Україні після видання Кабінетом Міністрів України декрету "Про страхування” від 10 травня 1993 року. У відповідності з цим декретом Міністерство фінансів України розробило та затвердило 29 червня 1993 р. інструкцію про умови ліцензування страхової діяльності на території України і контроль за їх дотриманням. Відповідно до встановлених правил ліцензії на здійснення страхової діяльності видаються юридичним особам, створеним у формі акціонерних, повних, командитних товариств чи товариств з додатковою відповідальністю відповідно до Закону України "Про господарські товариства”, з врахуванням особливостей, передбачених Декретом Кабінету Міністрів України "Про страхування”. Зокрема, даний декрет Встановив мінімальну величину статутного фонду страхових товариств в розмірі суми, еквівалентної п’яти тисячам доларів США за курсом НБУ.

 

У випадку порушення страховиком вимог нормативних актів України про страхову діяльність видана йому ліцензія за рішенням арбітражного суду може бути обмежена, призупинена чи зовсім анульована.

 

Постановою Кабінету Міністрів України № 743 від 17 вересня 1993 р. було утворено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та його органи на місцях, а також затверджено Положення про цей комітет. Згідно з цим Положенням на Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та його органи на місцях покладені функції державного нагляду і контролю за ринком страхових послуг в Україні. Комітет здійснює єдиний державний реєстр страховиків (перестрахувальників), видає ліцензії на зайняття страховою діяльністю, здійснює контроль за платоспроможністю страховиків, встановлює правила формування, розміщення і обліку страхових резервів. На Комітет покладена розробка нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності, узагальнення практики страхове” діяльності, організація підвищення кваліфікації кадрів страхових організацій.

 

Закон України "Про страхування” ще більше розширив функції державного Комітету у справах нагляду за страховою Діяльністю та його органів на місцях. Зокрема, у відповідності зі статтею 37 цього закону Комітет має право:

 

1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків встановлену звітність про страхову діяльність та інформацію про їх фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі банків та громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;

 

2) проводити перевірку правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік, призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов’язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

 

3) при виявленні порушень страховиками вимог чинного законодавства України про страхову діяльність видавати їм приписи по їх усуненню, а у разі невиконання приписів зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків). Спори про відкликання ліцензії розглядає суд або арбітражний суд. Поновлення дії ліцензії після її відкликання здійснюється у порядку, передбаченому в статтях 38 і 39 Закону України "Про страхування”;

 

4) звертатись до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика як суб’єкта підприємницької діяльності у випадках, передбачених статтею 8 Закону України "Про підприємництво”.

 

Уповноважений орган видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування. Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатись іншими видами страхування.

 

Для одержання ліцензії страховик подає до Уповноваженого органу заяву, до якої додаються:

 

копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію;

 

довідка банку або висновок аудиторської фірми (аудитора), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

 

довідка про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю;

 

правила (умови) страхування;

 

економічне обгрунтування запланованої страхової (перестраховувальної) діяльності;

 

інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчого органу страховика про вищу економічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Уповноваженим органом.

 

Уповноважений орган зобов’язаний розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у термін, що не перевищує 30 днів з часу одержання всіх документів.

 

Про внесення змін у зазначені в цій статті документи страховик зобов’язаний повідомити Уповноважений орган у десятиденний термін з часу реєстрації цих змін у встановленому порядку.

Організація страхування та характеристика страхових потоків

 

Підприємницька сфера та життєдіяльність людини постійно пов’язані з ризиками — природними, підприємницькими, фінансовими тощо. У результаті стихійного лиха чи певної непередбаченої події фізичним і юридичним особам можуть бути завдані збитки. При цьому постає питання про джерело їх відшкодування. Можливі два варіанти. Перший полягає в тому, що ці збитки покриваються за рахунок фінансових ресурсів, що перебувають в обігу в даного суб’єкта. Однак це означає їх відволікання від основного призначення — забезпечення життєдіяльності й відтворення виробництва. Наслідки такого відволікання залежать від обсягів збитків і можуть виявитися чи в скороченні приросту виробництва та масштабів життєдіяльності, чи в їх зменшенні, чи взагалі припиненні. Тобто цей варіант дуже ризикований. Другий варіант полягає у створенні спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків — резервних страхових фондів.

 

Створення резервних страхових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у трьох формах:

 

    фонди самострахування;

    централізоване страхове забезпечення;

    колективні страхові фонди.

 

Самострахування ґрунтується на індивідуальній відповідальності й полягає в тому, що кожна юридична і фізична особа формує власні страхові (резервні) фонди за рахунок власних ресурсів і доходів. Це дорога і нераціональна форма. Дорога тому, що кожний суб’єкт повинен витрачати кошти на їх створення в повному обсязі можливих збитків, що зменшує його фінансові можливості. Нераціональна тому, що вона передбачає в масштабах суспільства вилучення з обігу значних фінансових ресурсів. Відтак сфера самострахування обмежена мінімальними потребами і виражається насамперед у створенні фінансових резервів суб’єк­тами господарювання та певному резервуванні коштів фізичними особами. Більш поширена ця форма в банківській сфері, де вищий ступінь ризику і встановлено досить високий рівень відповідальності.

 

Централізоване страхове забезпечення ґрунтується на державній відповідальності й передбачає відшкодування втрат за рахунок загальнодержавних коштів. При цьому частина цих коштів виділяється в окремі фонди, наприклад резервний фонд Кабінету Міністрів. Водночас страхова відповідальність держави обмежена надзвичайними подіями, адже державні фінанси призна­чені для забезпечення функцій держави, до яких страхування не належить. Страхова забезпеченість поточної діяльності юридичних і фізичних осіб є їх прерогативою і не може бути повністю перекладена на державу.

 

Самострахування і централізоване страхове забезпечення можуть здійснюватися в натуральній і грошовій формах. До фінансової системи належать страхові відносини в грошовій формі.

 

Створення колективних страхових фондів, тобто страхування, ґрунтується на солідарній відповідальності учасників цих фондів. Сутність відносин страхування полягає в тому, що формування страхових фондів здійснюється за рахунок внесків усіх учасників, а відшкодування збитків з цих фондів проводиться для тих, хто їх зазнав унаслідок певних подій і обставин.

 

Страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і раціональною формою створення страхових фондів. Порівняно з самострахуванням воно значно дешевше, оскільки базується на солідарній відповідальності. Витрати юридичних і фізичних осіб на страхування характеризують їх плату за зниження рівня ризику фінансових втрат. Організація страхової справи забезпечує її надійність і раціональність: з одного боку, наявність централізованих коштів дає високі гарантії відшкодування збитків, з іншого — дає змогу ефективно використовувати тимчасово вільні кошти на фінансовому ринку.

 

Страхування — це система обмінно-перерозпо­дільних відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів на засадах солідарної відповідальності.

 

З позицій цільового формування і використання страхових фондів — це перерозподільні відносини між тими суб’єктами, що сплачували страхові внески, і тими, хто отримує відшкодування збитків. З погляду взаємовідносин окремих суб’єктів зі страховими компаніями — це плата за хеджування ризику (плата за спокій), тобто обмінні відносини. Ро


Переглядів: 3628 | Додав: FreeDOM | Дата: 14.09.2012 | Коментарі (6)

Переглядів: 1567 | Додав: FreeDOM | Дата: 14.09.2012 | Коментарі (0)



Конструктор сайтів - uCoz
Copyright //strakhuvannya.at.ua © 2019